Jestem Liudmiła. Pochodzę z Ukrainy. Kilka lat temu wyjechałam do Polski. Моє ім’я Людмила і я з України. Кілька років тому я виїхала до Польщі
Моє ім’я Людмила і я з України.
Кілька років тому я виїхала до Польщі і поселилася в Кракові.
Тут з родиною знайшла нове місце на землі.
З часу повномаштабного вторгнення моє серце цілий час переживає неспокій про здоров’я і життя моїх батьків та сестри, що тут залишилися.
Я приїхала у відпустку ,щоб натішитись їх присутністю, бо знаю, що незадовго повернуся до Польщі і буду знову сумувати за ними.
Під впливом походу в гори разом з моєю сестричкою Іриною поділюся своїми враженнями та переживаннями.
Ті бачення та картини, написані в моєму серці я подала українською мовою, а нижче я вияснила ввої розповіді в короткій формі польською мовою.
Поїхати в Яремче– це ніби розпрасувати всередині себе жовто-блакитні стрічки, які пом’ялися за той час, поки мене не було.
Кожний камінь– це ніби проблема,яку посуває тільки Бог, кожна вишиванка-це ніби дума та молитва матері та бабусі.
Вирло річки Прут– це вікова сила, що б’є безупинно, це праобраз супротиву українського народу проти ворогів та злих темних сил.
Велетенські камені віковічно лягли тягарем на дно річки, течія блискавично гонить воду в енних кількостях, мега тонами вимірюючи час.
Скільки все-таки витекло води з часів мого бодай дитинства ніхто не знає. Ніхто не в змозі полічити й скільки на голові волосся. То не струмені води, то стихійна течія, що хтось міксером збиває молочний коктель в білу піну.
І тільки в цьому місці, а далі– штиль ціковитий і можна на плоті спускатися і ніщо тобі не завадить!
” Звечора плач, а рано веселість“.
Панорамний вид сонця, що виграє промінням на воді змінюється раз по при раз: то вітер наче лелека крильмирозжене хмари, і стає чистим біло– блакитним як кришталь, то приверне хмару з гір, як клубок диму і вона насупить бровиі пустить першу сльозу– починається дощ і одразу ж закінчується, поводячись дуже обережно, щоб не розігнати туристів, які дорожать кожною хвилиною своєї присутності в горах, такі ж приїжджі як ми з сестрою, і все нам цікаве, все важливе та цінне.
Шум води діє так, ніби ти лежиш в ванні кімнаті і приймаєш спа. Тільки не лічиш воду на куби, бо все включено і за все заплачено Творцем, то в повній мірі oll inclusive.!
Заплющуєш очі на мить та вслухаєшся в ці звуки – потужна сила, що несе впевненість, творчість та рішучість!
Доторкнутися ціїє краси та величі своєю душею – це отримати колосальний step вперед !
Це рух до вершин, до життя, а зійти на гору– це створити тінь квітці, це подолати свою черствість та байдужість, це осягнути чималий простір, це перешкодити проблемі існувати, це відкрити приплив Божої енергії, це підкреслити могутність Творця та викорінити в собі страх, лінь та байдужість.
А це вже про спілкування з гуцулами. Їхня одежа сяє блиском і чистотою, всі посміхаються, оскільки знаходяться в гармонії з природою та Творцем. Вони навчилися жити і не нарікати.
Вбрані гуцули в вишиті сорочки, китиці та капелюхи, що захищають їх від сонця, а їхні товари– натуральний мед, білі гриби, трави– пахнуть на весь ринок, а рукоділля наділене змістом, похідною від серця та душі.
Засмаглі від сонця обличчя навіть старших людей, які мають професії шукачів наче дорогих металів– скарбів, продавців та ремісників– у своєму ділі добрих фахівців, що тішать серця багатоплинного числа туристів, годують смаколиками міста та села.
Там, де інші не мають доступу через незнання територій лісів, ці легко проходять та як бджоли приносять мед, а трутні не виживуть, або будуть посоромлені.
Думаю, саме це мав на увазі Григорій Сковорода, який написав свої чудові твори про безціннічть людської праці та душі.
“Ой не біжи вода так стрімко“-,Назарій Яремчук співав у пісні про Карпатський Прут, та ніхто не може наказати цій воді зупинитися.
Ось і заходить за обрій сонечко.
Лісові степи спершу накриваються тінню.
Чудові враження!
Цей день був найдовший і залишиться в моїй пам’яті найдовшим! Коли треба про щось поговорити, то можна помовчати один з одним.
В цьому є велика потреба, прогалини лікуються тихою розмовою, діри недосказання заповнюються любов’ю, турботою, якої і так не бракує, добрим словом.
Сумно лише тому, що триває війна.
Один чоловік зі сходу впіймав великого жука,показав синові, дав жукові полоскотати себе за руку, і відпустив.
Я б хотіла, щоб серця братобвивць стали такими ж м’якики, як у того чоловіка.”
Влада- коли ти маєш право вбити і не вбиваєш“.
Саме миролюбні зупинять війну!
Так як Давид влучив в Голіата, так само нехай розм’якнуть серця тих, що повалили в бою міліони незламних, так, саме незламних!
Нехай поле цвіте жовтим ріпаком, а блакитне небо нехай креслять тільки туристичні літаки, а не ворожі кулі.Нехай припиняться тривоги і жовто– блакитну Україну окутає спокій та зникне журба.
Боже , утіш матерів полеглих героїв та влий в їхні серця Свою любов.
Боже, я дякую тобі за очі, що можу ними бачити красу, яку Ти створив, за слух, яким я можу чути шум річок, тихий та стрімкий, за ноги, що можу ними долати великі і малі відстані: які захочу, за руки, що можу пригорнути ними маму та сина, за емоції – за свою душу, що Ти, Боже , дав мені сприймати цей світ: радіти, сумувати, молитись, прощати, гніватись та перемагати!
Та за Духа Святого, Який наче вітерець, мене легенько підштовхує до молитви, будитьмене, пригортає, беремене у пригоршнітасіє добром, радістю, миром; ведеменетавчить– без Нього я нічого не варта…
Jestem Liudmiła. Pochodzę z Ukrainy.
Kilka lat temu wyjechałam do Polski, gdzie osiedliłam się w Krakowie.
Tutaj wraz z rodziną znalazłam nowe miejsce na ziemi.
Od czasu wybuchu wojny moje serce przeżywa ciągły niepokój o zdrowie i życie moich rodziców i mojej siostry, które tu pozostali.
Przyjechałam tutaj na wakacje, aby nacieszyć się ich obecnością, bowiem wkrótce wrócę do Polski i znowu będę tęsknić i martwić się o to, co tam się dzieje.
Pod wpływem wrażeń i przeżyć z wycieczki w góry, którą odbyłam w VII 2023r. w towarzystwie siostry Ireny napisałam historię moich doświadczeń i refleksji.
Tę wizję i obraz zapisany w moim sercu przedstawiam w języku ukraińskim, a poniżej jest objaśnienie w formie krótkiego opowiadania w języku polskim.
W głąb ukraińskich gór, tam gdzie wojna toczy się na jednym froncie, a życie nadal ma swoje piękno na drugim krańcu, rozciąga się krajobraz, który zaskakuje swoim kontrastem.
Podziwiałam te widoki, jakbym oglądała dwie różne krainy równocześnie.
Na jednej stronie, szalejącą wojnę odczuwa się w powietrzu.
Dźwięki wybuchów i strzałów dosięgają uszu, a smród spalenizny przeszywa zmysł węchu.
Wszędzie są ruiny i zgliszcza – domy spalone do fundamentów, zrujnowane miasta i puste ulice, które wcześniej tętniły życiem.
Ludzie chowają się w piwnicach, modląc się o bezpieczeństwo dla siebie i swoich bliskich. To jest świat pełen strachu, bólu i straty, gdzie każdego dnia niesione były nowe cierpienia, płacz i krzyk zranionych serc.
Po przeciwnej stronie kraju, znajduje się piękno naturalnego świata, lasy i góry, które rzucają swój cień odbijający się w taflach rzeki, raz rwącej i niedostępnej, a raz płynącej leniwie ku swemu przeznaczeniu.
To tam znajduje się wyjątkowa przystań, gdzie Stwórca zatrzymuje czas i żółto-niebieską Ukrainę otula w pokoju, jedności i skupieniu nad wydarzeniami, o których nie sposób zapomnieć.
Góry, które unoszą się dumnie wokół, zdają się być stworzone, by w nich znaleźć pociechę dla skołatanych bólem serc.
Ich szczyty tkwią w obłokach, jakby dotykając nieba, a ich strome zbocza pokryte są bujną roślinnością.
W dolinach rozciągają się malownicze pola, gdzie połacie żółtego rzepaku migotają jak złote morze.
To jest raj dla oka, które pragnie zapomnieć o represjach, gwałtach, porwaniach, ucisku i terrorze panujących wydawałoby się na końcu świata, który jest tak blisko.
Podążając ścieżkami górskimi, czułam obecność Stwórcy na każdym kroku. Rzeka, która szumiała między skałami, była melodyjną nutą w tym pejzażu.
Jej woda płynąca z nieśpiesznym tempem, czasem rwąca, a czasem spokojna, odbijała światło zachodzącego słońca, tworząc magiczne tchnienie nadziei.
Cienie drzew tańczyły na powierzchni rzeki, jakby podkreślając harmonię widoku cieszącego moje oko.
Górale, którzy od pokoleń zamieszkują te tereny, są jak aniołowie strzegący tego miejsca, są ostoją pokoju – ich dobre serca emanują miłością i troską.
W tym miejscu, gdzie wojna nie dotarła, można było odczuć pociechę dla złamanych serc.
Ci, którzy opłakują bliskich zabitych na froncie, znajdują tu chwilę spokoju wśród tych idyllicznych krajobrazów.
Patrząc na niebo rozświetlone promieniami zachodzącego słońca uwierzą, że ich bliscy znajdują się tam, gdzie dociera światło i dobro i są pod opieką Najwyższego.
To opowiadanie porównawcze jest hołdem dla ludzi, którzy cierpią w wyniku wojny.
Niech piękno gór, szum rzeki i żółte pola rzepaku przypomną nam o mocy natury i wpływie dobrej woli na nasze otoczenie.
Popatrzmy na te obrazy i pamiętajmy, że w najtrudniejszych chwilach, nadzieja i miłość zawsze będą nas prowadzić w stronę pokoju.
Jestem Liudmiła. Pochodzę z Ukrainy. Kilka lat temu wyjechałam do Polski. Моє ім’я Людмила і я з України. Кілька років тому я виїхала до Польщі
Моє ім’я Людмила і я з України.
Кілька років тому я виїхала до Польщі і поселилася в Кракові.
Тут з родиною знайшла нове місце на землі.
З часу повномаштабного вторгнення моє серце цілий час переживає неспокій про здоров’я і життя моїх батьків та сестри, що тут залишилися.
Я приїхала у відпустку ,щоб натішитись їх присутністю, бо знаю, що незадовго повернуся до Польщі і буду знову сумувати за ними.
Під впливом походу в гори разом з моєю сестричкою Іриною поділюся своїми враженнями та переживаннями.
Ті бачення та картини, написані в моєму серці я подала українською мовою, а нижче я вияснила ввої розповіді в короткій формі польською мовою.
Поїхати в Яремче– це ніби розпрасувати всередині себе жовто-блакитні стрічки, які пом’ялися за той час, поки мене не було.
Кожний камінь– це ніби проблема,яку посуває тільки Бог, кожна вишиванка-це ніби дума та молитва матері та бабусі.
Вирло річки Прут– це вікова сила, що б’є безупинно, це праобраз супротиву українського народу проти ворогів та злих темних сил.
Велетенські камені віковічно лягли тягарем на дно річки, течія блискавично гонить воду в енних кількостях, мега тонами вимірюючи час.
Скільки все-таки витекло води з часів мого бодай дитинства ніхто не знає. Ніхто не в змозі полічити й скільки на голові волосся. То не струмені води, то стихійна течія, що хтось міксером збиває молочний коктель в білу піну.
І тільки в цьому місці, а далі– штиль ціковитий і можна на плоті спускатися і ніщо тобі не завадить!
” Звечора плач, а рано веселість“.
Панорамний вид сонця, що виграє промінням на воді змінюється раз по при раз: то вітер наче лелека крильмирозжене хмари, і стає чистим біло– блакитним як кришталь, то приверне хмару з гір, як клубок диму і вона насупить бровиі пустить першу сльозу– починається дощ і одразу ж закінчується, поводячись дуже обережно, щоб не розігнати туристів, які дорожать кожною хвилиною своєї присутності в горах, такі ж приїжджі як ми з сестрою, і все нам цікаве, все важливе та цінне.
Шум води діє так, ніби ти лежиш в ванні кімнаті і приймаєш спа. Тільки не лічиш воду на куби, бо все включено і за все заплачено Творцем, то в повній мірі oll inclusive.!
Заплющуєш очі на мить та вслухаєшся в ці звуки – потужна сила, що несе впевненість, творчість та рішучість!
Доторкнутися ціїє краси та величі своєю душею – це отримати колосальний step вперед !
Це рух до вершин, до життя, а зійти на гору– це створити тінь квітці, це подолати свою черствість та байдужість, це осягнути чималий простір, це перешкодити проблемі існувати, це відкрити приплив Божої енергії, це підкреслити могутність Творця та викорінити в собі страх, лінь та байдужість.
А це вже про спілкування з гуцулами. Їхня одежа сяє блиском і чистотою, всі посміхаються, оскільки знаходяться в гармонії з природою та Творцем. Вони навчилися жити і не нарікати.
Вбрані гуцули в вишиті сорочки, китиці та капелюхи, що захищають їх від сонця, а їхні товари– натуральний мед, білі гриби, трави– пахнуть на весь ринок, а рукоділля наділене змістом, похідною від серця та душі.
Засмаглі від сонця обличчя навіть старших людей, які мають професії шукачів наче дорогих металів– скарбів, продавців та ремісників– у своєму ділі добрих фахівців, що тішать серця багатоплинного числа туристів, годують смаколиками міста та села.
Там, де інші не мають доступу через незнання територій лісів, ці легко проходять та як бджоли приносять мед, а трутні не виживуть, або будуть посоромлені.
Думаю, саме це мав на увазі Григорій Сковорода, який написав свої чудові твори про безціннічть людської праці та душі.
“Ой не біжи вода так стрімко“-,Назарій Яремчук співав у пісні про Карпатський Прут, та ніхто не може наказати цій воді зупинитися.
Ось і заходить за обрій сонечко.
Лісові степи спершу накриваються тінню.
Чудові враження!
Цей день був найдовший і залишиться в моїй пам’яті найдовшим! Коли треба про щось поговорити, то можна помовчати один з одним.
В цьому є велика потреба, прогалини лікуються тихою розмовою, діри недосказання заповнюються любов’ю, турботою, якої і так не бракує, добрим словом.
Сумно лише тому, що триває війна.
Один чоловік зі сходу впіймав великого жука,показав синові, дав жукові полоскотати себе за руку, і відпустив.
Я б хотіла, щоб серця братобвивць стали такими ж м’якики, як у того чоловіка.”
Влада- коли ти маєш право вбити і не вбиваєш“.
Саме миролюбні зупинять війну!
Так як Давид влучив в Голіата, так само нехай розм’якнуть серця тих, що повалили в бою міліони незламних, так, саме незламних!
Нехай поле цвіте жовтим ріпаком, а блакитне небо нехай креслять тільки туристичні літаки, а не ворожі кулі.Нехай припиняться тривоги і жовто– блакитну Україну окутає спокій та зникне журба.
Боже , утіш матерів полеглих героїв та влий в їхні серця Свою любов.
Боже, я дякую тобі за очі, що можу ними бачити красу, яку Ти створив, за слух, яким я можу чути шум річок, тихий та стрімкий, за ноги, що можу ними долати великі і малі відстані: які захочу, за руки, що можу пригорнути ними маму та сина, за емоції – за свою душу, що Ти, Боже , дав мені сприймати цей світ: радіти, сумувати, молитись, прощати, гніватись та перемагати!
Та за Духа Святого, Який наче вітерець, мене легенько підштовхує до молитви, будитьмене, пригортає, беремене у пригоршнітасіє добром, радістю, миром; ведеменетавчить– без Нього я нічого не варта…
Jestem Liudmiła. Pochodzę z Ukrainy.
Kilka lat temu wyjechałam do Polski, gdzie osiedliłam się w Krakowie.
Tutaj wraz z rodziną znalazłam nowe miejsce na ziemi.
Od czasu wybuchu wojny moje serce przeżywa ciągły niepokój o zdrowie i życie moich rodziców i mojej siostry, które tu pozostali.
Przyjechałam tutaj na wakacje, aby nacieszyć się ich obecnością, bowiem wkrótce wrócę do Polski i znowu będę tęsknić i martwić się o to, co tam się dzieje.
Pod wpływem wrażeń i przeżyć z wycieczki w góry, którą odbyłam w VII 2023r. w towarzystwie siostry Ireny napisałam historię moich doświadczeń i refleksji.
Tę wizję i obraz zapisany w moim sercu przedstawiam w języku ukraińskim, a poniżej jest objaśnienie w formie krótkiego opowiadania w języku polskim.
W głąb ukraińskich gór, tam gdzie wojna toczy się na jednym froncie, a życie nadal ma swoje piękno na drugim krańcu, rozciąga się krajobraz, który zaskakuje swoim kontrastem.
Podziwiałam te widoki, jakbym oglądała dwie różne krainy równocześnie.
Na jednej stronie, szalejącą wojnę odczuwa się w powietrzu.
Dźwięki wybuchów i strzałów dosięgają uszu, a smród spalenizny przeszywa zmysł węchu.
Wszędzie są ruiny i zgliszcza – domy spalone do fundamentów, zrujnowane miasta i puste ulice, które wcześniej tętniły życiem.
Ludzie chowają się w piwnicach, modląc się o bezpieczeństwo dla siebie i swoich bliskich. To jest świat pełen strachu, bólu i straty, gdzie każdego dnia niesione były nowe cierpienia, płacz i krzyk zranionych serc.
Po przeciwnej stronie kraju, znajduje się piękno naturalnego świata, lasy i góry, które rzucają swój cień odbijający się w taflach rzeki, raz rwącej i niedostępnej, a raz płynącej leniwie ku swemu przeznaczeniu.
To tam znajduje się wyjątkowa przystań, gdzie Stwórca zatrzymuje czas i żółto-niebieską Ukrainę otula w pokoju, jedności i skupieniu nad wydarzeniami, o których nie sposób zapomnieć.
Góry, które unoszą się dumnie wokół, zdają się być stworzone, by w nich znaleźć pociechę dla skołatanych bólem serc.
Ich szczyty tkwią w obłokach, jakby dotykając nieba, a ich strome zbocza pokryte są bujną roślinnością.
W dolinach rozciągają się malownicze pola, gdzie połacie żółtego rzepaku migotają jak złote morze.
To jest raj dla oka, które pragnie zapomnieć o represjach, gwałtach, porwaniach, ucisku i terrorze panujących wydawałoby się na końcu świata, który jest tak blisko.
Podążając ścieżkami górskimi, czułam obecność Stwórcy na każdym kroku. Rzeka, która szumiała między skałami, była melodyjną nutą w tym pejzażu.
Jej woda płynąca z nieśpiesznym tempem, czasem rwąca, a czasem spokojna, odbijała światło zachodzącego słońca, tworząc magiczne tchnienie nadziei.
Cienie drzew tańczyły na powierzchni rzeki, jakby podkreślając harmonię widoku cieszącego moje oko.
Górale, którzy od pokoleń zamieszkują te tereny, są jak aniołowie strzegący tego miejsca, są ostoją pokoju – ich dobre serca emanują miłością i troską.
W tym miejscu, gdzie wojna nie dotarła, można było odczuć pociechę dla złamanych serc.
Ci, którzy opłakują bliskich zabitych na froncie, znajdują tu chwilę spokoju wśród tych idyllicznych krajobrazów.
Patrząc na niebo rozświetlone promieniami zachodzącego słońca uwierzą, że ich bliscy znajdują się tam, gdzie dociera światło i dobro i są pod opieką Najwyższego.
To opowiadanie porównawcze jest hołdem dla ludzi, którzy cierpią w wyniku wojny.
Niech piękno gór, szum rzeki i żółte pola rzepaku przypomną nam o mocy natury i wpływie dobrej woli na nasze otoczenie.
Popatrzmy na te obrazy i pamiętajmy, że w najtrudniejszych chwilach, nadzieja i miłość zawsze będą nas prowadzić w stronę pokoju.
Ta wizytówka to piękna refleksja nad okrutną wojną w porównaniu ze spokojnymi, majestatycznymi górami i rzekami, raz rwącymi, innym razem leniwie płynącymi w drugim krańcu Ukrainy.
Tam płaczące i drżące z bólu serca znajdują ukojenie i niewidzialną pociechę Stwórcy, który swoim Majestatem otacza tę płynącą krwią Ukrainę.
Piękna opowieść wypływająca z rozerwanego bólem serca wypełnionego tęsknotą, nostalgią, zadumą, smutkiem, nadzieją na pokój, harmonię, jedność i nierozłączność ukraińskiego kraju.